Тюрма народів: кому на Росії жити добре?

Поки в Україні триває активна фаза бойових дій і українські військові ціною неймовірних зусиль і власного життя відстоюють право українського народу на існування, у багатьох столицях дедалі частіше лунають заклики не тільки «не принижувати Росію», але і відновити їй доступ до світових ринків. Причиною такого лібералізму по відношенню до країни-агресора часто називається прагнення захистити від продовольчої кризи і її соціо-політичних наслідків країни Африки, Близького Сходу і Латинської Америки, населення яких найменш захищене перед загрозою голоду. 

Євгенія Габер,

Зазвичай в інформаційному просторі ці аргументи супроводжуються критикою цинічного «імперіалістичного Заходу» та закидами на адресу «великих держав», що діють виключно у власних інтересах, не зважаючи на страждання простого населення. Водночас, Росія представляється у романтизованій ролі «захисника народних мас», принципів (ніколи не існуючого там) соціалізму і регіонального лідера, що бореться проти одноосібного панування у світі Сполучених Штатів і країн «великої сімки».

Найцікавішим у цій відірваній від реалій дискусії про Росію як рятівника всіх «несправедливо ображених» у боротьбі із західним капіталізмом є те, що на захист Москви виступають саме ті країни, які мали би першими засудити її злочини проти власних «народних мас». Зокрема, депортацій, геноцидів і утисків мусульманських, тюркських народів та численних етнічних і релігійних меншин, що проживають на її території.  Не зважаючи на значний відсоток не тільки у населенні, але і у ресурсному потенціалі та економічному розвитку країни, рівень залученості цих груп до процесів прийняття політичних рішень та розподілу прибутків держбюджету у РФ  залишається мінімальним. Відтак, у «соціально орієнтованій» Росії проблемою стає елементарне виживання, тоді як збереження національної та культурної ідентичності розглядається як пряма загроза режиму.

Сьогодні, лише за скромними підрахунками, мусульманське населення в Росії складає понад 14,5 мільйонів осіб (10% від загальної кількості). У багатьох суб’єктах РФ переважну більшість населення становлять мусульманські спільноти – від Інгушетії, Чечні та Дагестану, де цей показник сягає 94-98%, до Кабардино-Балкарії (близько 70%), Карачаєво-Черкесії,  Башкортостану та Татарстану (52-55%). Дев’ять республік і ще декілька автономних областей і округів Росії мають переважно неросійське населення з іншим титульним етносом (від Чувашії і Калмикії до Тиви і Марі-Ел).

Втім, це жодною мірою не відображається ані на розширенні повноважень на місцях, ані на формуванні бюджетів на місцях. Скоріше, навпаки. За логікою «федералізації» російського гатунку, рівень свободи у прийнятті рішень на місцях зворотно пропорційна відсотку населення, що не належить до «титульної» російської нації.

З 2004 року в Російській «Федерації» скасовано прямі вибори очільників всіх суб’єктів федерації та керівників виконавчої влади на місцевому рівні. Не вдаючись у деталі юридичної процедури, де-факто губернатори призначаються Кремлем – і відповідно ним і контролюються. Окрім введення постійних додаткових обмежень на формування місцевих органів влади, повністю підпорядкованими центру залишаються судова влада, силові структури, освітня і культурна політика. Особливо цікаво в цьому контексті звучать заклики російського керівництва до України «захистити» російськомовне населення та запровадити російську мову як другу державну. Тоді як у багатонаціональній Росії, де проживає численна кількість представників неросійських народів та етносів, немає не тільки спроб закріпити багатомовність у Конституції на федеральному рівні, але й жорстко присікаються будь-які дискусії щодо права встановлення регіональних мов на рівні областей з переважно неросійським населенням. 

Не буде зайвим нагадати лідерам деяких країн, що тривалий час радо повторювали російські наративи у спробі нав’язати Україні «федералізацію» як найкоротший шлях до миру, що сьогодні «республіки» Російської «Федерації» мають значно менше повноважень у формуванні органів влади, розподілі фінансів, наповненні бюджету, адміністративній, кадровій і навіть гуманітарній політиці, ніж більшість регіонів у складі унітарних європейських держав. Включно з самою Україною, яка не без проблем, але послідовно впроваджує реформу децентралізації. Натомість федеральні «суб’єкти» Росії зберігають свою суб’єктність виключно на папері і у праві на звітування про виконання численних доручень з Москви, не маючи на це ані достатньо власних ресурсів, ані асигнувань з центру. 

Більше того, за законом, надра Росії, що приносять понад половину доходів федерального бюджету, належать не суб’єктам, на території яких вони знаходяться, а федерації. Відтак, видобувні компанії, які перебувають під управлінням федерального центру, повністю розпоряджаються ресурсами на місцях, сплачуючи при цьому лише невелику частину податків (до 10%) до місцевих бюджетів. Тож не дивно, що представники найбільш багатих на ресурси віддалених регіонів Російської Федерації, яких російське керівництво мобілізує на війну в Україні у першу чергу, без жодної підготовки та екіпірування, дивуються асфальтним дорогам чи освітленню в українських містах і селах. Очевидно, що крім Москви і Санкт-Петербургу, на таку розкіш в РФ годі й чекати.

На жаль, така сама доля очікує і на жителів всіх окупованих та незаконно анексованих Росією територій. Приклади зруйнованих війною, ізольованих імперською політикою Москви та знекровлених корупцією 

Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, так званих «народних республік ДНР/ЛНР» та окупованого Криму – кращі тому підтвердження.  

І поки російські війська завозять на територію суверенної України паспорти СРСР для їх роздачі жителям окупованих територій, погрожуючи «звільненням» від свобод всьому російськомовному населенню східної і центральної Європи, багатомовні регіони самої Росії – як і більшість неєвропейських країн світу – продовжують оглушливо мовчати, кожен на своїй мові.