Туреччина-2023: чого чекати Україні? (Частина 1)

Менш, ніж за десять місяців, у Туреччині відбудуться загальнонаціональні вибори – парламентські і президентські. Важливими вони є з декількох причин: 2023 рік стане своєрідним «підбиттям підсумків» у розвитку країни.

Наступного року Туреччина відзначатиме 100-річчя заснування Республіки, 20-річчя перебування при владі нині правлячої Партії справедливості та розвитку (АКР) і 60-річчя з моменту підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Загострення протиріч із західними партнерами і війна в Україні, транскордонні операції в Сирії та Іраку, ескалація з Грецією і відновлення діалогу з Ізраїлем і Саудівською Аравією, спроби нормалізації відносин з Вірменією і нова карабаська війна, девальвація ліри і найсерйозніша за останні роки економічна криза в країні – все це безпосередньо впливає на настрої турецького виборця і на результати волевиявлення. 

У серії публікацій «Туреччина-2023: чого чекати Україні?» спеціально для UA.SOUTH спробуємо розібратись у внутрішньополітичних тенденціях, суспільних настроях і головне – ставленні лідерів турецьких виборчих перегонів до України, Криму, Росії і співпраці із західними партнерами. 

Хто бореться за перемогу?

Менше, ніж за рік до виборів, опитування громадської думки вперше за два десятиріччя дають реальні шанси на перемогу опозиції, хоча перевага жодної з політичних сил все ще не є вирішальною. До того ж, рейтинги опозиційного блоку значною мірою коливаються в залежності від того, кого партії визначать єдиним кандидатом на президентських виборах. 

Різні соцопитування дають різні  шанси на перемогу чинному президенту і його найближчим конкурентам – лідеру опозиційної Республікансько-народної партії, досвідченому, але не надто харизматичному Кемалю Киличдароглу, який вже неодноразово програвав попередні вибори Ердогану і зараз має найменші шанси його обійти серед всіх опозиційних кандидатів; його однопартійцям – молодому, але амбітному меру Стамбула Екрему Імамоглу та його колезі з Анкари Мансуру Явашу (який користується популярністю в народі, але сам не виявляє зацікавленості у президентській посаді), а також єдиній жінці у списку кандидатів – Мераль Акшенер, колишній міністерці внутрішніх справ і соратниці «головного націоналіста» Девлета Бахчелі, а нині – очільниці власної «Хорошої» партії право-центристського толку. Саме її рейтинги зараз мають найбільші темпи зростання, у тому числі за рахунок протестного та нового електорату – понад мільйону молоді, що вперше голосуватиме на виборах.

                                                                                                                            фото Anadolu Agency

У будь-якому разі схоже, що результати виборів вирішуватимуться у другому турі. І в такому випадку у Мераль Акшенер є всі шанси стати якщо не першою жінкою-президенткою Туреччини, то як мінімум претендувати на посаду першої віце-президентки чи прем’єр-міністерки у разі відновлення цієї посади.

Перехід до президентської форми правління і консолідація влади в країні після референдуму 2017 року принесли Реджепу Тайіпу Ердогану не тільки майже необмежені повноваження у процесі прийняття внутрішньо- і зовнішньополітичних рішень, але і повноту відповідальності за кожне із них. Соцопитування одноголосно називають головними причинами стійкого падіння рейтингів влади зростаюче незадоволення громадян неефективною політикою влади у вирішенні внутрішніх проблем (інфляція, біженці, валютна криза тощо), а також наголошують на прагненні переважної більшості населення повернутись до парламентської системи правління.

Саме це – скасування президентської республіки та економічні реформи – обіцяє зробити у разі перемоги на виборах опозиційний блок із шести партій з різними політичними платформами, але спільним бажанням покласти край незмінному двадцятирічному правлінню АКР (наразі набирає близько 28-31% голосів) та їх молодших партнерів по коаліції – крайній правій Партії націоналістичного руху Девлета Бахчелі (опитування дають 5-7% на наступних виборах). 

До опозиційного «блоку шести», як його зараз неофіційно називають у турецьких ЗМІ, увійшли, зокрема, кемалісти з Республіканської народної партії Кемаля Киличдароглу (СНР, 25-27% голосів), світські націоналісти Хорошої партії Мераль Акшенер (İyi Parti, 12-14%) та ще декілька менш впливових політичних сил, які не долають 7%-го прохідного бар’єру до парламенту поза межами блоку:  ліберальна консервативна Демократична партія (Demokrat Parti), ісламістська партія Щастя (Saadet Partisi), а також колишні соратники Ердогана – Партія Майбутнього (Gelecek Partisi) екс-прем’єр-міністра і міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу та Партія демократії і прогресу (DEVA) екс-віце-прем’єра і міністра економіки Алі Бабаджана. Жодна з них не здатна обійти правлячу АКР у «двобої», але за умови формування єдиного блоку шанси на перемогу зростають в рази.

Головне питання зараз полягає в тому, чи зможе платформа із різношерстих партій, створена як майданчик для широкого діалогу і координації дій опозиції з метою зміни влади, перерости у повноцінний передвиборчий блок. Про труднощі опозиційної коаліціади свідчить вже той факт, що зустрічі лідерів партій було вирішено проводити раз на місяць по черзі у штаб-квартирі кожної із шести партій, в алфавітному порядку.   На останньому із першого «раунду» круглих столів, що відбувся минулого тижня на запрошення Партії Щастя, очікувалося оголошення офіційної назви блоку та визначення єдиного кандидата на президентських виборах. Втім, сторони обмежилися заявою про наміри йти на вибори єдиним фронтом і – зустрічатися далі. Попереду –не тільки визначення «першого серед рівних», але і розподіл портфелів у майбутньому уряді та написання спільної політичної програми для ісламістів та поборників світського шляху розвитку країни, що не обіцяє легких компромісів. 

                                                                                                                               фото Anadolu Agency

До того ж, інтригою залишається і те, в яку колоду ляже «золота карта» прокурдської партії Демократії народів (HDP), яка вже має 56 депутатів у турецькому парламенті і за соціологічними прогнозами має шанси отримати від 9 до 12% на наступних виборах. Поки що ані лідер HDP Селахаттін Демірташ, ув’язнений за звинуваченнями у співпраці з курдськими терористами, ані чинне керівництво партії не приєдналися до «великої шістки», очікуючи на остаточне формування її виборчої програми і цікавих пропозицій для себе.  Втім, очевидно, що за нинішніх умов голоси курдських виборців навряд чи дістануться правлячій коаліції.   

Тоді як результати виборів залежать виключно від волевиявлення турецького народу і прозорості електорального процесу, що має відбутися у червні 2023 року, Україні вже зараз важливо розуміти, з ким доведеться працювати наступні п’ять років і чого варто очікувати від кожної з політичних сил у разі їхнього приходу до влади. 

В наступних статтях ми детально проаналізуємо, як зовнішня політика Туреччини може змінитися за керівництва кожної із основних партій. Але спершу варто поглянути на загальні тренди – у політичному спектрі країни і у суспільних настроях.  

Перша новина – гарна

Жодна із політичних сил, за винятком хіба що маргінальних «турецьких друзів Дугіна» із партії Ватан Догу Перінчека (яка традиційно набирає менше 1% голосів на виборах і навіть не представлена у соцопитуваннях), не визнає незаконної анексії Криму Росією. Підтримка територіальної цілісності і суверенітету України – у різній формі і в різний час – висловлювалась всіма ключовими політичними силами Туреччини. 

Імперативи національної безпеки, підтримка споріднених тюркських спільнот України – кримських татар, гагаузів і турок-месхетинців, чи прагнення посилити регіональний вектор зовнішньої політики – у кожної із політичних сил свій порядок денний і свої пріоритети. Разом з тим, те що цілісна і незалежна Україна є запорукою регіональної стабільності не викликає сумнівів у представників жодної з партій.

Інше питання, наскільки ця підтримка суверенній Україні здатна перерости у конкретні практичні дії по боротьбі з російською агресією. І тут - все набагато складніше. Адже справа не тільки у рівні розуміння російської загрози військовим та політичним істеблішментом країни, а й у суспільних настроях. А вони для України неоднозначні. 

                                                                                                                               фото Anadolu Agency

На чиєму боці турецький народ?

Україні пощастило бути  чи не єдиною країною регіону, яка не має з Туреччиною не тільки не вирішених політичних проблем на сучасному етапі, але і тягаря історичного минулого. Спільне Чорне море, гостинні і красиві люди – зазвичай головні асоціації, що визначають сприйняття України пересічними турками. Разом з тим, після 24 лютого на балконах турецьких будинків не побачиш синьо-жовтих прапорів на підтримку України, вболівальники одного з найбільших турецьких клубів скандують на матчі з Динамо-Київ «владімір путін», а в турецьких таксі навряд чи вдасться проїхати бодай раз, не почувши про те, як Україна стала жертвою маніпуляцій Заходу і пішаком на шаховій дошці великої геополітичної гри між Росією та НАТО.

Такі настрої у турецькому суспільстві підтверджують і соціологічні дані. Згідно з опитуванням MetroPOLL, проведеним одразу після початку широкомасштабного російського вторгнення до України, майже 84% респондентів називали його «несправедливим та неприйнятним» і  «лише» 12,3% підтримували агресора. Водночас, тільки 19% опитаних чітко виступали на підтримку України, тоді як 73% закликали дотримуватися у конфлікті нейтралітету. До того ж, навіть серед симпатиків України переважна більшість звинувачувала у початку війни в Україні США і країни НАТО (48,3%) і значно менше – Росію (33,7%). 

Цікава також статистика, яку у нещодавній статті про особливості «османської дипломатії» наводить BBC Україна: згідно з нею, на початку року 37,5% турків надавали перевагу співпраці з ЄС та США, тоді як 39,4% виступали за розвиток відносин з Росією та Китаєм. Серед представників керівної AKP, цей показник ще більш промовистий: 49,4% воліли більшої співпраці з Росією та Китаєм, лише 27,1% - з ЄС та США. Опозиція більш прихильна до Заходу - серед електорату головної опозиційної СНР 45,8% підтримували співпрацю з ЄС та США, 34,4% - з Китаєм та Росією; у лавах Хорошої партії ці показники становили 45,2% за США і ЄС, 41% - за РФ і КНР відповідно. 

Водночас, опитування університету Кадір Хас за 2021 рік, показало, що 56% турків в незалежності від політичних вподобань головною загрозою для Туреччини вважають США (стратегічного партнера і союзника по НАТО), 41% - Росію і 37% - Китай. З початком війни ситуація не змінилась. У березні 2022 р. лише 35% турецьких громадян відчували занепокоєння щодо російської загрози. 

Очевидно, що з такими настроями серед пересічних турків навряд чи варто очікувати кардинальної зміни політики щодо України та Росії за будь-яких політичних розкладів. 

Антизахідні настрої єднають чи не всіх представників турецького політичного спектру – як справа, так і зліва. І це – одна із ключових проблем, з якою доведеться боротися за будь-якої влади не лише європейським і трансатлантичним партнерам, але й Україні.