Турецькі вибори-2023: чого чекати Україні? Частина 2: Правляча коаліція

Минулий тиждень в Туреччині видався багатим на гучні заяви і новини з дипломатичного фронту.

 

Світ сколихнула звістка про смерть королеви Єлизавети ІІ, чималі дискусії викликала вона і в турецьких ЗМІ. Йдеться не про філологічні баталії щодо правильного написання імені нового британського монарха. Не дивлячись на відсутність буквосполучення ch у турецькій мові, турецький прагматизм дозволив вирішити питання без зайвих дискусій – залишивши оригінальну транслітерацію імені Charles III

Однак без дебатів не обійшлось. Невтомні шукачі теорій змов і любителі конспірології – невід’ємної частини мислення і політичної культури турецького суспільства  – зуміли знайти зв’язок між смертю Єлизавети ІІ і присутністю в Лондоні колишнього президента Туреччини Абдуллаха Гюля. Незважаючи на те що твіттер аккаунт Гюля містить фотографії його участі у заході Оксфордського центру досліджень ісламу того ж дня, цього збігу виявилося достатньо, аби вчергове нагадати громадянам Туреччини, що один із претендентів на статус єдиного кандидата від опозиції на майбутніх президентських виборах 2023 року є агентом британського впливу і має тісні зв’язки з королівською родиною. 

                                                                                                          Anadolu Agency

Ці звинувачення – не нові. Багато хто в країні досі вірить, що історичний візит британської королеви до Туреччини у далекому 2008 році був покликаний зміцнити не тільки міжнародний престиж, але і внутрішньополітичні позиції тоді ще новообраного 11-го президента. Успішний взаємний візит Абдуллаха Гюля до Лондона у 2011 році, як і вручення йому королевою Премії Четхем Хауса «Державний діяч року» у 2010 р. лише підтвердили ці підозри. 

Наразі ж надмірна увага до екс-президента, як і кампанія по його дискредитації у турецьких ЗМІ, не в останню чергу пов’язана з черговим туром внутрішніх «праймеріз» так званого «опозиційного блоку шести» - широкої коаліції партій, що спільним фронтом виступатимуть проти чинної влади на наступних виборах 2023 р. Експерти дедалі більше говорять про можливість проведення дострокових виборів вже восени цього року, що на думку багатьох, могло би врятувати уряд Ердогана від подальшого падіння рейтингів і водночас позбавити опозицію часу на консолідацію зусиль і вибір єдиного кандидата. 

Саме на такому тлі передвиборчої кампанії – зростаючої поляризації суспільства, антизахідних настроїв і конспірологічної параної – варто розглядати і резонансні заяви чинного президента Реджепа Таїпа Ердогана на нещодавніх прес-конференціях у Сербії і Хорватії, в яких він фактично відтворив російські наративи

                                                                                                                                                                Anadolu Agency 

«Політика Заходу щодо Росії побудована на провокаціях»; «у газовій кризі винні європейські санкції»; «українське зерно йде не до найбідніших країн світу, а до багатих та розвинених держав»; «в російсько-українській війні не буде переможців, програють всі»; «Росія – це держава, яку не можна недооцінювати»… Якби не відеоряд, можна було би подумати, що це тези з виступу президента Росії, а не Туреччини. 

Риторика обох лідерів «держав двох континентів» на адресу Заходу стає дедалі ближчою, незважаючи на те, що Туреччина є членом НАТО, а Росія визначена новою стратегією Альянсу «найсерйознішою і безпосередньою загрозою для безпеки союзників, а також миру та стабільності на євроатлантичному просторі». 

Втім, з євразійського простору загрози миру, безпеці і стабільності виглядають інакше. Для Туреччини «східний фланг» НАТО омивається водами не Балтійського моря, а Середземного. Відтак, і у сприйнятті турецьких військово-політичних еліт ключові загрози безпеки надходять з кордонів не Росії, а Сирії. Точніше, тих прикордонних територій, що контролюються курдськими загонами, озброєними США та іншими  партнерами Анкари по Альянсу. 

Саме це «регіональне бачення» світу поєднує Анкару і Москву у їхніх пошуках нового, «більш справедливого» світового порядку. На думку не тільки Путіна, а й Ердогана, час одностороннього західного домінування на чолі зі США вже минув і міжнародна система потребує нового устрою, що враховував би інтереси потужних регіональних держав. 

Офіційно правляча Партія справедливості та розвитку (АКР) ніколи не відмовлялась від європейського чи євроатлантичного шляху Туреччини, хоча на тлі проблем у відносинах з США і ЄС курс країни дедалі більше відхиляється в протилежному напрямку. Зберігаючи членство в НАТО як важіль впливу на партнерів як західних, так і східних, Анкара намагається досягти більшої «стратегічної автономії» в регіоні, що набирає дедалі більшої ваги у «пост-західному» світовому порядку. З одного боку, це дозволяє значно вільніше трактувати зобов’язання країни в рамках НАТО і керуватись насамперед власними інтересами у вирішенні питань регіональної політики та національної безпеки. З іншого, антизахідна риторика допомагає правлячій коаліції мобілізувати електоральну базу та заручитися широкою підтримкою населення, часто граючи і на полі опозиції. 

Експерти вже встигли охрестити ці пошуки «автономії» від західних союзників і постійного балансування між різними таборами євразійців і трансатлантистів в умовах зростаючої геополітичної конкуренції «особливим шляхом нової Туреччини». Хоча турецька влада традиційно представляє турецько-російське зближення як ілюстрацію переваг багатовекторності, на практиці цей «незалежний» зовнішньополітичний курс лише посилює залежність Туреччини від Росії. Використання обмежень Конвенції Монтре для перекриття доступу до Чорного моря натівським кораблям, антизахідна риторика та звинувачення США і кран НАТО у розпаленні регіональних конфліктів, дискусії про переваги членства у ШОС та БРІКС фактично грають на користь Москві. Водночас, бажання Туреччини знайти «регіональні рішення для регіональних проблем» обмежує можливості співпраці з НАТО і відкриває шлях до альтернативних механізмів координації з Росією та Іраном (таких як Астанинська платформа для Сирії чи формат 3+3 для Південного Кавказу), втягуючи Анкару у євразійські проекти та віддаляючи її від західних партнерів. Залежність Туреччини від російських енергоресурсів, ринків, туристів і «дешевих» грошей підсанкційних російських олігархів лише доповнює загальну картину асиметричного партнерства.

Ідеологічно схожих поглядів дотримується і молодший партнер АКР по коаліції – Партія націоналістичного руху (MHP). Хоча прибічники MHP більш критично налаштовані до Росії і часто розглядають її як прямого конкурента за вплив на Кавказі та в Центральній Азії, керівництво партії рідко говорить про геноцидну політику та репресії кремля проти тюркських і мусульманських спільнот як у самій російській «федерації», так і на окупованих територіях України і Грузії. Так само як турецький прагматизм не дозволяє владі зайняти чітку і послідовну позицію щодо уйгурського питання у відносинах з Китаєм, грубі порушення Росією прав кримських татар, турків-месхетинців, чеченців, черкесів та інших споріднених спільнот не можуть переважити економічних вигід від співпраці з Москвою. Відтак, навіть найбільш радикально налаштовані націоналісти радо повторюють антиамериканські мантри російської пропаганди, замовчуючи при цьому злочини Росії.

У цьому сенсі, розв’язана Кремлем агресія проти України стала лакмусовим папірцем, що проявив не завжди очевидні настрої турецького суспільства – недовіру до Заходу, економічну залежність від Росії, широку громадську підтримку офіційної політики Анкари щодо нейтралітету і балансування між Києвом і Москвою.

У нещодавньому дослідженні німецького аналітичного центру SWP сприйняття турками війни в Україні наведено цікаві приклади того, як «повстання Туреччини проти Заходу» стає спільною темою для різних гравців правлячої коаліції». Так, наприклад, лідер MHP Девлет Бахчелі покладає відповідальність за «українську кризу» не тільки на «російську агресію», але і на «провокації з боку НАТО та країн Заходу». Стверджуючи, що Туреччина «не повинна жертвувати своїми відносинами з дружніми країнами та сусідами» і що вона не «буде ані прифронтовою державою», ані «вступатиме у війну від імені Заходу»,  Бахчелі вирішує одразу дві задачі. З одного боку, піддає нищівній критиці традиційних ворогів турецьких націоналістів – США і НАТО. З іншого, підживлює мрії власного електорату щодо повернення Туреччини на Кавказ та недопущення домінування Заходу в багатому на ресурси регіоні Центральної Азії.

Водночас, в Анкарі добре розуміють, що Росія залишається головним конкурентом Туреччини не тільки в Чорноморському регіоні, але і у Середземномор’ї. Відтак, поставки «байрактарів» ЗСУ і перекриття Протоків для російських військових кораблів (на вхід – до окупованого Криму і на вихід – до російських баз в Сирії)  відповідають не тільки духу стратегічного партнерства з Києвом, але і власним інтересам Туреччини.  

Тож, в незалежності від того, якими будуть передвиборчі маневри турецької влади, її курс щодо України незмінно базуватиметься на трьох ключових принципах:

1). Політичній підтримці і військово-технічному співробітництву з Києвом як противазі російському домінуванню в регіоні; 

2). Розвитку торгівлі, економічної та енергетичної співпраці з москвою як запоруці внутрішньополітичної стабільності Туреччини;

3). Балансуванню між Росією і Заходом як шляху до посилення власних позицій на міжнародній арені.

Тоді як на два останніх фактори Україна має обмежений вплив, зацікавленість Анкари у співпраці в ОПК, так само як і відомий турецький прагматизм, дають всі шанси на розвиток взаємовигідних відносин з чітким акцентом на власних національних інтересах. Питання в тому - чи зможемо ми ними скористатися.

*UA South не редагує тексти блогів та не несе відповідальності за їх зміст. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції.

Туреччина-2023: чого чекати Україні?  (Частина 1)


Prev

НЕ ДОЧЕКАЮТЬСЯ! (с)

Next

ДЕ АНДРІЙ КОРОВКИН?


Додати коментар